ВЕСІЛЛЯ

 
 

ВЕСІЛЛЯ




Літа над яром пролітали,
Одцвів дитинства  ранній цвіт,
Тарасові вже вісім літ.
Вже  рік новий відсвяткували,
Скував  мороз  навколо   світ,
Упав  новий на душу гніт,
Бо  Катрю заміж  віддавали
В Зелену Діброву,
В село чуже.
Ой хто ж їх, як матір,
Побереже?
А як вили гільце їй соснове,
Як квітчали  дружки  пагінці,
В   Катерини зломилися брови
І котилась сльоза по лиці,
І сказала вона: — Ой сестриці
Ви мої, соколята-брати,
Вам без мене не буде й водиці
Із криниці   кому  принести.
Тільки небо, земля завесніє,
Підуть  в  поле батьки-кріпаки,
Хто ж русяві вам голови змиє,
Попере, полата сорочки?

Лишило слово те глибокий в серці слід.
А в день отой, як крик здійнявсь біля воріт
Коли з музиками  з-за гір'я
За   молодою  молодий
В'їжджав з   боярами в подвір'я,
По стародавньому звичаю
Співали  дружки:  «З-за  Дунаю
Та з-за високих гір
Приїхав соколонько
До Катрусі в двір.
Ой тому соколоньку
Красну дівчиноньку
Батько   продає,
За  три ліси, за ріки
Своє дитя навіки
Заміж віддає».

І пекла йому пісня та душу,
Сум, як хмара, думки обіймав,
І пішов під засніжену грушу
Довго-довго самотньо стояв.

З молодим вже бояри у хату
По сестру Катерину пішли.
У Кирилівку ніч пелехату
Зимові вітровії внесли.
І тоді кучерява Оксана
Розшукала Тараса в саду,
Приколола букет з  розмайрану
І позвала  гулять «в молоду».
І промовила  любо та ніжно:
— Таж батьки заручили вже нас.—
І пішов з нею в хату Тарас, —
Ніч услід їм дивилася сніжно.
Грали  в хаті троїсті музики,
Червоніло  в Оксани лице:
І вони колись будуть великі,
І зів'ють їй зелене гільце!

Заспівали весільної гості,
Наче квітка,  Оксана цвіла,
Раптом дівчина в хату ввійшла:
— По кленовім я мості ходила
І шукала того, що любила.
А знайшла там для серця судому.
Чи  поверне  мій милий додому?
Мамо, косу іди розплітати,
Вже на  мості  кленовім солдати.
Наречений Василь мій вертає.
На  могилу мою поспішає.
На дні ставу вороння не кряче,
Панське око нас там не побачить. —
І весільнії гості співати
Перестали веселі пісні,
Заридала з Катрусею мати,
Очі в батька зробились смутні;
Заніміли на лаві музики,
Жально скрипки затихла струна.
Очі  в дівчини  журні  та дикі,
Закричала вона:
— Розлучили пани,  розлучили,
Щоб у парі ми з ним не ходили,
Доле ж моя, чорна та руда!
Ой, холодна  вода!
Сватай мене, мій  миленький,
Гарна ж бо я, молода! —
Розреготалася і  кинулась із хати.
Тужливо дівчині дивився вслід Тарас.
Він потім зустрічав іще її не раз,
Як нареченого ходила  в степ шукати:
І мати, стоячи якось біля воріт,
Побачивши її, заплакала й сказала:
— Погнали   Василя  в  солдати  в дальній   світ,
От із журби за ним вона причинна стала.
А у солдатах буть не рік,  а двадцять п'ять,
І молоді літа на службі пробіжать.
А людям, сину мій, одне:  тюрма, неволя,
А чи  солдатська  доля.

В Петровские аллеи участки без подряда новорижское шоссе под дачу . Официальный сайт.


Обновлен 07 ноя 2014. Создан 26 ноя 2013